Версія для друку
Четвер, 18 квітня 2013

Тарас Шевченко.Одяг.

Автор 
Оцініть матеріал!
(30 голосів)

Про те, як одягався Тарас Шевченко довідуємося зі спогадів його сучасників, що описують зовнішність поета в різні періоди його життя, за його автопортретами, акварелями, на яких він зображав себе в жанрових композиціях ( таких самозображень маємо біля двадцяти) та фотознімками, які дійшли до нас.

 

Одяг малого Тараса – “ряднина, стара ряднина”. Цілком   зрозуміло, що в тих  поезіях, де йдеться про дітей українського села, Шевченко бачить самого себе (“І золотої й дорогої...”). “Сирота в ряднині я колись блукав”,- згадує він своє дитинство у поемі “Гайдамаки”. В  автобіографічних поезіях, часто виступають епітетами слова “убоге”, “голе”, “босе”: “Бо я було трохи не голе, таке убоге” ( “А.О.Козачковському...”). Сестра Катерина у своїй розповіді  про дитячі роки Тараса згадувала брудну “чорну сорочку”. Період свого перебування в ролі школяра-попихача в дяківській школі, коли йому доводилося заробляти на їжу та одяг читанням „ Псалтиря” над покійниками, Шевченко описав у повісті “Княгиня: “При таких , можно сказать умеренных доходах я не мог жить открыто и одевался даже не щегольски, как прилично званию школяра; ходил я постоянно в серенькой дырявой  свитке и в вечно грязнойбессменной рубашке, а о шапке и сапогах и помину не было ни летом, ни зимой. Однажды дал мне какой-то мужик за прочтение Псалтиря дал  на пришвы реминю, да и то от меня учитель отобрал, как свою собственность.”

У підлітка Тараса з”являється бажання справити собі одяг, чимось виділитись, він пошив собі шапку-конфедератку, чим привернув до себе увагу односельців. Коли у віці 14 років він потрапив до панського двору, то тут його звичайно ж одягнули, про що поет пише в Автобіографії “... оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку  и такие же шаровары и, наконец, в комнатные козачки”. Таке ж убрання він носив впродовж перебування з паном у  Вільно.  Можливо, там про одяг його дбала його подруга, полька  Дуня Гусіковська, що була швачкою.  Згодом, уже в Петербурзі учень цехового майстра Ширяєва  Шевченко одягає  „тиковый халат”, про який йдеться у автобіографічній повісті “Художник” та у спогадах І.М.Сошенка: “...на ньому був засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани товстого полотна забруднені були фарбою, босий, розхристаний і без шапки”( М.К.Чалий. Нові матеріали до біографії  Т.Г.Шевченка //Спогади про  Тараса Шевченка, К.,1982 -  с.52 ).    Згадуючи у Щоденннику  1 липня 1857 року  свої молоді роки Тарас Шевченко теж говорить про той халат, „...какой обыкновенно носять ученики-ремесленники”, в якому він втік в Петергоф на гуляння.

Той же Сошенко у  наведених вище спогадах говорить про зміну поведінки і зовнішності Тараса в період навчання в Академії мистецтв: “...познайомившись зі світськими людьми і роз”їзджаючи по вечірках, він почав гарно одягатися, навіть з претензією на ”comme il fautність”. Така марнотратність дещо дратувала скромного Сошенка, який намагався стримати друга: “Куди тобі? Шуба єнотова, ланцюжки не ланцюжки, шалі да часи...” (Там само. с. 55)  Потрібно все ж мати на увазі, що це був   суб”єктивний погляд Івана Максимовича, який все життя залишався незаможною людиною, і в його очах колишній кріпак ставав справжнім франтом. Насправді, навряд чи в студентські роки Шевченко міг собі багато дозволити  (сумнівною залишається єнотова шуба) хоча,  він і купував поодинокі дорогі речі, як то згаданий плащ. Взагалі, він ніколи не був вибагливим до свого одягу, про що свідчать, як його власні записи, так і спогади інших осіб.

З автопортрета 1840 року на нас дивиться юнак з одухотвореним обличчям, але його одяг зовсім не репрезентується, так що важко визначити, як він одягнений. Декілька олівцевих зарисовок,  виконаних другом-художником Василем Штернбергом, залишили нам образ студента Академії мистецтв, ми  впізнаємо Шевченка серед колег, і він зовсім не відрізняється від них одягом.

Спогади сучасників подають скупі відомості про одяг Шевченка часів його Петербурзької молодості, а також першого та другого приїзду на Україну. Особистість поета і художника була настільки яскравою, що всі мемуаристи згадують лише окремі деталі вбрання, які привернули їх увагу, як момент оригінальності. Так, Варвара Рєпніна у листі до Шарля Ейнара пише про червоний вовняний шарф, який вона виплела і подарувала Шевченкові, пов”зявши йому на шию. Поет любив цей шарф і носив його довгий час. Мабуть, саме його описує Наталка Полтавка (Симонова-Кибальчич) за спогадами своєї матері, в яких ідеться про незабутнє весілля Пантелеймона Куліша і Олександри Білозерської у 1847 році: “Тарас був боярином у нареченої і мати добре пам”ятає, що на шиї у нього був пов”язаний червоний вовняний шарф, який виглядав дуже дивно і оригінально на весільному балу серед бальних костюмів”(Наталка-Полтавка. Спогади про Т.Шевченка//  Спогади..., К., 1852, с.321.

У спогадах О.С.Афанасьєва-Чужбинського йдеться про „чорну оксамитову шапочку”, яку поет був змушений носити навіть у приміщенні  взимку  1846 року на поголеній після тифу голові. Коли поет приїхав до Ніжина саме в час масляної, то його не хотіли пропустити в дворянське зібрання саме через цю шапочку, аж хтось з присутніх пояснив,  „ що Тарас Григорович, в якому б він не був костюмі, робив честь своєю присутністю” ( Там само. С.95).  Сам поет, згадуючи цю пригоду сміявся, а пізніше перебуваючи в Чернігові, очікував , що до нього знову хтось причепиться з цього приводу, але  все обійшлося.  Той же мемуарист говорить, що Тарас не любив одягати фрак і тому уникав церемонних прийомів:  „Власне, про свій костюм він турбувався дуже мало, так що треба було набридати йому, щоб він замовив хоча б  якісь речі” ( Там само. С. 101).   В.І.Аскоченський згадує одяг Шевченка весною того ж року:  “нанкове пальто, застебнуте під горло”.( Там само. С. 115).   Саме в цьому півпальті та круглій шапочці художник шаржовано зобразив себе  на титульний обкладинці рукописного збірника “Три літа”. Студент-поляк Ю.Беліна-Кенджицький, що познайомився з Шевченком ,  влітку того ж року, найбільше запам”ятав “солом”яний бриль”. (Там само. С. 154). Ходив поет також у картузі. Розлучаючись із В. Забілою 1847 року, Шевченко подарував йому свій картуз.

( Там само. С. 165).   Живучи на квартирі в будинку на Козиному болоті, Шевченко багато подорожував.  Його побут не був влаштований,  і навіть з цієї причини він не міг мати багато одягу. В цьому контексті красномовним є нарис В.Ф.Демича,  записаний за побіжними спогадами його дядька Д.П.Демича: “Одягнений він був, за словами дядька погано, можна сказати, недбало і мізерні пожитки його вміщались у маленькому старому чемоданчику...” ( В. Ф. Демич. Тарас Григорович Шевченко. 1847. Там само. С. 172). Навіть на сільських поміщицьких балах він не одягався відповідно, а у Києві не любив їх відвідувати, бо не терпів одягати фрак. (Спогади...1982.  – С. 60).

Після арешту 1847 року майже постійним одягом поета-засланця стала солдатська уніформа, яка пригнічувала його, як і сам процес підгонки амуніції, про що він писав у щоденнику 19 червня 1857 року: “Какое гнусное грядуще важное событие. Какая бесконечная и отвратительная эта пригонка амуниции”. З цим записом перегукуються спогади М.М.Лазаревського, що оповідають про перші дні Шевченка в миколаївській армії: “Через три дні його одягли в солдатський одяг. Коли він приміряв брюки, мундир і шинель, тоді йому уявилось все його майбутне, і у нього хотіла скотитися сльоза, але він зумів стримати свої почуття у казармі. Він був такий необізнаний з життям, і, особливо з життям солдатським, що койому принесли одяг, пошитий за рахунок казни, спитав унтер-офіцера, скільки він коштує; той, не змигнувши оком, відповів „сорок карбованців” { …} і Шевченко відразу ж заплатив потрібні гроші, які згодом завдяки втручанню якогось офіцера були повернуті”  ( Спогади... 1982 – С. 185- 186).

У 1847 році художник намалював свій невеличкий олівцевий автопортрет в мундирі та безкозирці, він передає його внутрішній пригнічений стан.

( Шевченко Т.  Повне зібр. Творів: У 10 т.  – К., 1963 – Т. 8). Він ще декілька разів зобразив себе в солдатському одязі під час Аральської експедиції. Надсилаючи одне із своїх само зображень О.Бодянському він писав у листі від 1 листопада 1854 року: “Посилаю тобі, друже мій єдиний, з Семеном поличчя оцього нікчемного гетьманця. Я такий необізнаний з життям ,боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі, або, Боже крий, в мундирі”.

У вже наведених тут спогадах Демича йдеться про малюнок-шарж на аркуші листа, надісланого до А.І.Лизогуба: “Дядько сам бачив лист Шевченка із заслання, на початку якого була така картинка: пером був накреслений портрет поета в “солдатській амуніції” з рушницею на плечі і з піднятою  для маршировки ногою. Під картинкою короткий і виразний напис:”Ось так тепер Шевченко” ( Спогади... 1982  - С. 173).  За словами В. Яцюка йдеться про лист від 29 грудня 1849 зі словами  „Ще посилаю вам оцього гренадера  ( це я) , згадуйте мене, дивлячись на мене, друже мій добрий!” ( Яцюк В. М.  – Віч-на віч з Шевченком. К., 2004  № 51).

В Аральській експедиції та після її закінчення,  коли поетові було дозволено  жити на квартирі  він носив цивільний одяг, часом  позичений у друзів. О. І. Макшеєв  згадує: „Весь похід Шевченко здійснив окремо від роти у цивільному поганенькому пальті”( Спогади... 1982. С. 208)   Про це ж говорить  Д.Г.Клеменсов своїх спогадах, записаних зі слів прапорщика Е.В.Нудатова: “...начальство не забороняло йому навіть носити традиційну смушкову шапку і партикулярний одяг”, в якому він справляв не зовсім звичне враження. Нудатова, що прибув із транспортом провіанту і зброї в Раїм “ вразила якась незграбна постать, що походжала по церковному майдану. Довкола все військові – солдати, офіцери, а він  у смушевій шапці, у  широких шароварах, якійсь чудернацькій свитці і з бородою. ” ( Там само. – С. 200).

М.М.Лазаревський згадуючи  оренбурзький період, оповідає “...а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, так як в цей час він майже ніколи не одягав солдатської шинелі. Літом він ходив в парусиновій парі, а зимою в чорному сюртуку і драповому пальті”( Там само, -  С. 179-180).

Одним із обвинувачень, висунутих Шевченкові в час арешту навесні 1850 р., було й те, що він ходив у цивільній одежі. Зрештою його відправили до Навопетрівського укріплення,  де він носив форму.  Ми бачимо його у шинелі наопашки з непокритою головою  на сепіях  „ Байгуші” та „ Хлопчик грається з кішкою”.    Дружина коменданта  Новопетровського укріплення  Агата Ускова оповідала у своїх спогадах: “Щодо його костюма, то зимою він ходив в солдатській шинелі, а літом в білому кітелі і таких самих шароварах, (здається з ревендука), в солдатських чоботах...”( Там само. – С. 237).

Поет повертався із заслання у серпні 1857 року у тому ж солдатському одязі та, як він записав 28 серпня у Щоденнику, “туркменском вербльюжем чапане”. Таким запам”ятав його І. Клопотовський в Астрахані (спогади, записані В. Кларком): “...костюм на поеті був нижче всякої критики; він з”явився в Астрахань в заношеному до крайньої міри солдатському одязі та порваних чоботях; білизни у нього майже не було, грошей ні копійки.” (Спогади... 1982, - С. 265).  З того ж щоденникового запису дізнаємося, що давній, ще по Петербургу знайомий Шевченка О. Сапожніков виручив поета, запропонувавши йому своє тепле пальто, брюки і жилет.

5 вересня 1857 р. вже  на палубі пароплава  Шевченко пише у Щоденнику про свій скрутний стан: „Сегодня был первый утренник. Ноги прозябли. Нужно будет в Самаре купить коты и дубленый полушубок”.  А 8 вересня продовжує цю ж тему : “Я рассчитывал, что казенные смотровые сапоги послужать мне, по крайней мере, до Москвы, а они и до Симбирска не дотянули... Иван Никифорович Явленский заметил этот ущерб в моем весьма нещегольском  костюме и предложил мне свои сапоги из числа запасных... Сапоги его пришлись мне по ноге, и я тепер щеголяю почти в нових сапогах в добавок на высоких каблуках, что мне не совсем нравится...”

На сторінках Щоденника Шевченко говорить про одяг лиш між іншим з легким гумором, “Сегодня воскресенье, и я,как порядочный человек “причепурився” , вирядився с помощью Павла Абрамовича Овсянникова как первостатейный франт” ; або ж: “...встретил дорогого светского гостя в подштанниках”.

Поет дуже рідко звертався до друзів за допомогою, лиш в разі крайньої необхідності, тому лист до М.М.Лазаревського від 8 жовтня 1857 року свідчить про нелегке матеріальне становище: “Пришли не сколько-нибудь денег, я почти не одет, а следовательно, не могу показаться в люди и начать работу за деньги”. У Нижньому, де Шевченка застала зима, він уже мав кожух, про який , як  і про весь його тодішній зовнішній вигляд, згадує актриса Катерина Піунова, з якою тоді поет мав намір одружитися: “...в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи, змазані дьогтем, кожух ледь не нагольний, шапка бараняча, найпростіша, що в патетичні хвилини Тараса Григоровича хлопалась на підлогу в день по сотні  разів” ( Спогади... 1982, - С. 279).

Навесні 1859 року Шевченко поїхав на Україну, де провів біля трьох місяців, з них два тижні у Києві. Тодішній київський фотограф, друг Шевченка Іван Гудовський зробив два знімки поета у своєму ательє на Хрещатику. На обох  він сидить і на них добре видно одяг: на одному Тарас у білому парусиновому костюмі, тримає в руках палицю та світлий пуховий капелюх; на другому – в чорному сюртуку, білих штанях, на білій сорочці контрастно виділяється темний галстук.  Дозволимо собі припустити, що цей сюртук був позичений самим фотографом, що хотів зробити знімок більш контрастним. У пам”яті багатьох земляків та киян, що тоді зустрічалися з поетом,  залишився саме парусиновий костюм. Про нього пише перший біограф, друг Т.Г.Шевченка М.К.Чалий :” Оселившись на Пріорці, майже за містом, поет блукав стогнами богоспасаємого ґрада все в одному і тому ж парусиновому пальтечку, добре заношеному” (Спогади... 1982. -  С. 146). Цей же костюм згадуює В.В.Тарновський(молодший),  що якось застав поета у О. Сенчила-Стефановського, той був „одягнений у парусинове пальто і такі ж панталони, капелюх мав білий, пуховий і дуже стоптані чоботи”( Там само. – С. 167).  Свояк  Тараса  В.Г.Шевченко теж пригадує, яким він побачив його, коли він приїхав у Корсунь : “На возі сидить хтось з великими сивими вусами у парусиновому сірому пальті і солом”яному капелюсі”. ( Там само. – С. 30).

Перебуваючи в Україні у 1859 р., Шевченко замовив собі вишиту сорочку, про яку йдеться в листі М. Максимович до поета: „ посылаю Вам вышитую для вас украинскую сорочку, позабытую Вами и платок… »   ( Лист м. О. Та М. В. Максимовичів выд 6 жовтня 1859 р.//  Листи...- С. 137).

Є  також достатньо згадок про одяг Шевченка в останні роки життя в Петербурзі. До нас дійшов фотознімок, зроблений у столиці у 1858 році: поет знятий на повний зріст в кожусі та шапці, з-під розстебнутого кожуха видно      жилетку. 30 березня цього ж року він записав до Щоденника: “Заказал

фотографический портрет в шапке и тулупе для М.А.Дороховой”.  Ми  бачимо його в тому ж кожусі та шапці на груповій фотографії, при тому, що інші персонажі на ній без верхнього одягу. Шапку та кожух згадують майже всі сучасники, говорячи про цей одяг, як про національну ознаку українського поета. Так, Я.П. Полонський зазначає: “Навіть костюм його, щось ніби козакина і бараняча малоросійська шапка- в той час не могли вразити мене своєю оригінальністю: такі простонародні костюми  час від часу траплялись тоді і на Невському і в товаристві посеред світським дам і фрачників”. (Спогади..., 1982. – С. 337). Таким Шевченка бачили, знали, запам”ятали : Л.М.Жемчужников: “Перед нею стояв Шевченко в своїй баранячій шапці і овечій шубі, яким його знала не тільки вона (-дружина Жемчужникова-Н.Н.),але й діти мої за тим портретом, що був у нас у Парижі”(Л.М.Жемчужников. Из (Там само, С. 371) ;  І.С.Тургенєв: “З високою баранячою шапкою на голові, в довгій темно-сірій чуйці з коміром з чорних мерлушок, Шевченко виглядав справжнім малоросом, хохлом; портрети, що залишились після нього дають вірне про нього поняття”( Там само, С.335).

Учень  Шевченка Б.Суханов-Подколзін теж пізніше писав про “всім знайому мерлушкову шапку”.( Там само. – С. 355).

Поет сам свідомо творив цей національний образ, що відбився і в автопортретах, як офортних, так і олійних. На одному з останніх він зобразив себе у білій сорочці з пов”язаною замість галстука червоною стрічкою і в тій же високій шапці. Тому зайвими нині видаються намагання стягти з нього “дурний”кожух, що був національною ознакою, народний одяг, якого він ніколи не цурався. Марно також робити із Шевченка якогось франта, бо ніяк і ніколи йому було займатися своїм одягом.  Приятелі Шевченка Д.Мордовець і М.Лєсков згадували також “коричневу малоросійську свитку на червоній підкладці ”, в якій він ходив вдома, у  майстерні.( Там само. – С.  ).

Після смерті поета його друзі описали всі речі, що перебували у цій майстерні в Академії мистецтв, серед яких і одяг: три суконних пальта чоловічих, один суконний сюртук, два жилети, фрак, чотири парусинових пальта і чотири таких самих панталон, парусинова жилетка, чоловічий малоросійський одяг – кобеняк суконний, свитка верблюжого сукна, бараняча шапка, два кожухи овечих, покритих сукном, два капелюхи пухових сірих, капелюх солом”яний чоловічий, картуз чорний, сорочок полотняних чоловічих –27, підштаників –7, носових хустинок –15, галстук білий бавовняний, вишитих сорочок –6, три пари чобіт, дві пари галош, рукавичок –7 пар, китайські туфлі (Тарас Шевченко. Документи...). У спогадах діловода Академії мистецтв Олександра Благовещенського йдеться також про дві золотих обручки, що зберігалися  разом  з іншими цінними речами, золотим ланцюжком, золотим кишеньковим годинником з ланцюжком, сердечком з бірюзою. Обручки були куплені для нареченої Ликерії Полусмакової і разом з іншими речами, як срібна ложечка і позолочений наперсток були оцінені і продані за 53 карбованці. ( Спогади... 1982 . – С.).  До нас дійшов полотняний парусиновий костюм Шевченка та полотняна сорочка, подарована його сестрою Яриною, які нині експонуються в літературно-меморіальному будинку-музеї Т.Г.Шевченка на провулку Шевченка,8. На жаль,  решта одягу, як і та невелика мізерія, так сам поет називав свої   речі,  що продавались з аукціону, не збереглася.

 

 

Л і т е р а т у р а.

1.   М.К.Чалый. Новые материалы для биографии Т.Г.Шевченко.   Воспоминания о Тарасе Шевченко. К. 1988

2.  Н.М.Белозерский. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831-1861). Там само.

  1. А.С.Афанасьеф-Чужбинский “Воспоминания о Т.Г.Шевченко. Там само.
  2. В.И.Аскоченский. И мои воспоминания о Тарасе Шевченко. Там само.
  3. Ю.Белина-Кенджицкий  “В Києве у Шевченко в 1846 году”. Там само.
  4. В.Ф.Демич “Тарас Григорьевич Шевченко. К его биографии.1847 год”

Там само.

  1. Ф.М.Лазаревський  “Т.Г.Шевченко в Оренбурге”  Там само.
  2. А.И.Макшеев “Путешествия по киргизьким степям и туркестанському краю”  Там само.
  3. Д.Г.Клеменсов “Кое-что из жизни Т.Г.Шевченко в Раиме” Там само.

10.  А.Е.Ускова “Т.Г.Шевченко в Новопетровском укреплении” Там само.

11.  В.И.Кларк “Тарас Григорьевич Шевченко в Астрахани” Там само.

12.  Н.М.Шмитдгоф “Рассказы Е.Пиуновой-Шмитдгоф о Т.Г.Шевченко.

 

13.  М.К.Чалый.Шевченко на Украине в 1859 год.

Воспоминания о Тарасе Шевченко, К.1988

14.  Я.П.Полонский. Воспоминания о Т.Г.Шевченко. Там само.

15.  Л.М.Жемчужников. Из воспоминаний о Т.Г.Шевченко. Там само.

16.  В.М.Репнина. Листи до Шарля Ейнара. Русские пропилеи,

Т.2, М.1916

17.  И.С.Тургенєв “Воспоминания о Шевченко” Воспоминания о Тарасе   Шевченко, К.1988

18.  Б.Г.Суханов-Подколзин “Что вспомнилось о Тарасе Григорьевиче Шевченко” Там само

19.  Данило Мордовец. Из былого и пережитого. Там само.

20.  Н.С.Лєсков. Первая встреча и последняя разлука с Шевченко. Там само

21.  Наталка Полтавка. Воспоминания о Т.Г.Шевченко. Там само

22. А.А.Благовещенский. Шевченко в Петербурге(1858-1851),там само.

22. “Опис, зроблений М.Лазаревським, речей Т.Г.Шевченка, проданих після його смерті (рукою Лазаревського)” ВРИЛ НАНУ, фонд 1, № 460.

23. Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814-1861. Вид. 2-ге, перероблене й доповнене. Упорядники Л. І. Внучкова, О. І. Поляничко, Є. О. Середа, В. О. Судак. К., 1982; Листи до Тараса Шевченка. Упорядкування та коментаріВ. С. Бородіна, В. П. Мовчанка, М. М. Павлюка, В. Л. Смілянської, Н. П. Чамати. – К., 1993; Спогади про Тараса Шевченка. Упорядник М. М. Павлюк. К.,1982; Яцюк В. М. Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838- 1861 років. – К., 2004.

 

 

Завідуюча відділом Національного

музею Тараса Шевченка

“Хата на Пріорці”

НАДІЯ    НАУМОВА

Читати 26261 разів