| 
Середа, 06 березня 2013

Тарас Шевченко.Їжа.

Автор 
Оцініть матеріал!
(17 голосів)

Відомо, що Тарас Шевченко, на відміну від багатьох знаменитих людей, не був ґурманом. Це й зрозуміло. Яке гастрономічне різноманіття міг бачити хлопчик з багатодітної кріпацької сім”ї, де часом не вистачало і хліба. Тим більше, що він в 9 років залишився сиротою, і вже з того часу  навіть родинні таїнства спільного сімейного обіду (чи то щоденного, чи то святкового) стали лише спогадом. Маленького Тараса голод заставляв (як і багатьох хлопчиків-сиріт) зазіхати (або просто красти) на чужу курку або маленьке порося, яких він потім сам готував у печері за селом (А.Козачковский “Из воспоминаний  о Т.Г.Шевченке”.

В кн. “Воспоминания о Тарасе Шевченко”, К., ИХЛ., “Дніпро”, 1988). “Голод не знає сорому”, – напише Тарас Шевченко на засланні  в своїй автобіографічній повісті “Музикант” і стає очевидним, що спогади дитинства, а потім – студентської молодості, пов”язані у Тараса з постійним недоїданням. Н.Савичев, який зустрічався з поетом в Новопетрівському укріпленні, писав у своїх спогадах, що Шевченко “розповідав про своє життя художника в Петербурзі... Це було “перебивання з хліба на квас”... Але були і в нас свята, говорив Шевченко, коли мені чи Василю Штернбергу...вдавалося написати портрет з якого-небудь купця або чиновника. Тоді ми нагороджували себе “за всі голодні дні” (Н.Савичев “Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко”. Там само).

Там, у Петербурзі, молодому художнику  доводилося лише згадувати смак його улюбленої страви, який, можливо, залишився найкращим гастрономічним спогадом  дитинства і про яку він часто буде згадувати пізніше. “Любив він простоту сімейного побуту,- пише у своїх спогадах  О.Афанасьєв-Чужбинський,

-  де приймали його не пишно, але щиро, там він бував надзвичайно балакучиим...У мене в Києві жили рідні, небагаті люди, які вважали за щастя  пригостити гостя, чим Бог послав...” Там частували Шевченка пісним борщем із сушеними карасями зі свіжою капустою та якимись особливими приправами і пшоняною кашею, яка була зварена на раковій юшці і посипана свіжим кропом. “Після цього декілька разів за бажанням Шевченка,- продовдує О.Афанасьєв-Чужбинський,- ми ходили обідати у пісні дні до старих, тільки бувало, я заздалегідь попереджу тітоньку, і пісний борщ виходив якнайкраще. Навіть цієї зими в ресторані Вольфа нагадав він мені якось про наші пісні обіди на Хрещатику” (А.Афанасьев-Чужбинский “Воспоминания о Т.Г.Шевченко”. Там само). “Вчера Сошальский пригласил меня с Михайлом на борщ с сущеными карасями и на вареники”,- це вже запис із “Щоденника” Тараса Шевченка.

Є згадки про борщ із сушеними карасями і в російських повістях.

Не знаю, дело ли то было аппетита, или дело просто сердечного радушия, или просто борщ с сущеными карасями (который так гениально варят мои землячки),- не знаю, что именно было причиною, знаю только, что я преплотно пообедал и еще плотнее заснул после обеда”. Це з повісті “Музыкант”. А ось з повісті “Близнецы”: “После борщу с сушеными карасями Степан Мартинович сказал: “Хороший борщик”. В повісті “Прогулка с удовольсвием и не без морали” Шевченко пише: “Постный обед, а в особенности постный борщ, который едва ли едал и сам великий знаток и сочинитель борщей гет ман Скоропадский, так на меня подействовал, что я, проснувшись после этого  постного обеда, часа два по крайней мере лежал пластом... Такого рода припадок может случиться только в деревне, и то после постного обеда”.

 

А ще дуже любив поет відпочити (поспати) після обіду “за добрим звичаєм предків”, як він сам писав у “Щоденнику”. Стефанія Крапівіна в своїх спогадах теж згадує борщ, як одну з улюблених страв Тараса Шевченка: “Улюбленою його їжею був справжній український борщ, “затертий пшонцем і затовчений старим салом”, вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж  самі галушки; але від двох останніх страв у нього кожного разу зчинилася надзвичайно болісна печія, від якої він лікувався теж пшоном, випиваючи перед тим горілочки (“бо нічим не виб”єш клина, як клином!”). З фруктів перевагу він давав кавунам і “ягоді сливі”(С.Крапивина “Несколько слов о Тарасе Шевченко”, “Пчела”,1878, № 5). Слід сказати, що Тарас Шевченко не просто любив пісні обіди, а й намагався дотримуватися православних традицій предків. 23 березня 1858 року він записав в “Щоденнику”: “Христос Воскрес!  В семействе Михайла Семеновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Ещё хуже, кощунство! Отвергнуть веками  освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!”  “Была пятница,-  читаємо в повісті “Прогулка...”,- и обед, хоть не совсем умеренный, но был совершенно постный, т.е. без рыбы ; это то и спасло меня от объядения. Однако ж я все-таки всхрапнул часика два после обеда”.

Тарас Шевченко (який за гороскопом був Рибою) особливо знався на рибних стравах. “Лящі дніпрові”, карасі сушені або “засмажені зі сметаною”, судак і щука, “міцно приправлена перцем”, астраханська тарань  згадуються в його творах, листах і “Щоденнику”. М.К.Чалий в своїй книзі “Жизнь и произведения Тараса Шевченко”, виданій у Києві у 1882 році писав: “Перша моя зустріч з ним відбулася  у нашого спільного приятеля Івана Максимовича Сошенка, який квартирував тоді у церковному будинку Всіх скорбящих. Це було під час Успенського посту. Друзів застав я за сніданком, який, з нагоди поста, був доволі скупий: на столі стояла довгов”яза пляшка з горілкою, а в руках обох приятелів було по половині платаного судака, яким вони ласували без допомоги ножа”. А ось що згадує Ганна Барвінок: “Так і рідний усім нам українцям Шевченко, під час перебування мого в Петербурзі, так уподобав мариновану мною корюшку, що я постійно постачала єю студію художника-поета” (Ганна Барвінок “Кілька зустрічів з М.І.Костомаровим” у збірнику до 170 річчя від дня народження, К., “Рада”, 2001). “Помалювавши годинку,- згадує про останній петербурзький період Шевченка його учень  Б.Суханов-Подколзін,- ми піднімались нагору, в напівтемний антресоль, що був за спальню Тарасу Григоровичу, де відбувалося своєрідне й незмінне пригощання. З величезної, воістину величезної скляної банки діставалися кільки, сторож...       приносив свіжого хліба; хазяїн випивав чарку “горілки” і ми приймалися уплітати непомірну кількість цих ревельських сардинок. Повторюю, що одного разу вже говорив: ніколи Шевченко при цьому п”яним не напивався й ніяких зайвих речей собі не дозволяв”(Б.Суханов-Подколзин “Что вспомнилось мне о Тарасе Григорьевиче Шевченко” в  кн. “Воспоминания о Тарасе Шевченко”, К., ИХЛ “Дніпро”, 1988).

 

В листі до Варфоломія Шевченка від 25 серпня 1860 року Шевченко звертається з проханням, щоб той “прислав сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього. Ти писав мені, що в Каневі цього добра хоч лопатою горни, а тут і за гроші не добудеш от тобі й столиця!”, а  5 жовтня поет вже дякує йому за посилку: “Спасибі тобі за лящі і карасі; ...ми вдвох собі з М.М.Лазаревським по-чумацькому та по-бурлацькому зваримо борщу з карасями, лящем закусимо та подякуємо тобі з жінкою і помолимось за щастя і здоров”я твоїх діточок”.

Взагалі, обід в колі друзів-однодумців, гарне товариство, приємна бесіда високо цінувалися Шевченком. Ось запис поета у “Щоденнику”, зроблений ним у Нижньому Новгороді в день свого 44-ліття: “В три часа собрались к обеду...За обедом было и шумно, и весело, и изящно, потому что компания была единодушна, проста и в высокой степени благородна. За шампанским я сказал спич...” І на противагу цьому: “...пошёл к Корбе обедать. Скучно и грязно, как у старого холостяка, и вдобавок у военного” (“Щоденник”, 1858, Петербург).

Д.Клємєнсов писав у своїх спогадах про перебування Шевченка в Новопетрівському укріпленні: “Зрозуміло, що Тарасу Григоровичу вистачало їжі, але тоді, коли йому не хотілося їсти солдатське варево із суміші кабанячого, гусячого та інших м”яс, він вільно йшов обідати до кого-небудь з офіцерів, і останні завжди радо приймали Тараса Григоровича до складу сотрапезників” (Д.Клеменсов “Кое-что из жизни Т.Г.Шевченко в Раиме” в кн.”Воспоминания о Тарасе Шевченко, К., ИХЛ “Дніпро”, 1988).

Любив Шевченко вареники і пельмені. В листі до Я.Кухаренка від 31 січня 1843 з Петербурга він писав: “Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі...”   Гумористично-гастрономічного патріотичного віршованого листа написав

Шевченкові Віктор Забіла у 1844 році, ось рядки з нього:

“ Дак ні!.. Зазнався, бач, з панами,

А земляка дак і забув.-

Бодай тобі за сюю штуку

Послали відьми отцю муку,

Послухай, зараз іскажу:

Борщу, вареників, ковбас, литівки,

Сеньги, чехоні і скумбрійки,

З півгоду щоб не коштував.

Щоб цілий день не пив горілки,

Не довелось щоб і наливки

Хоч раз один ковтнуть насміх,

Да щоб приснилась: бужанина,

В”юни, лоскирка і свинина,

З сметаною да із хрінком !!!

Отії щі щоб їв ти руські!

Отії совуси хвранцюзькі !!!

Що тільки в животі бурчать...

(“Листи до Шевченка. 1840-1861. Ви-во АНУРСР. К. 1962)

 

Згадує Аґата Ускова: “Після приїзду до форту чоловік мій запропонував Шевченку ходити до нас обідати, ввечері пити чай...У форті певний час була мода влаштовувати пельмені. Пані збиралися і самі їх готували. Одного разу, коли приготування пельменів було в мене, під час самого розпалу нашої роботи входить Шевченко. Пані його питають, скільки зробити пельменів на його долю. Він відповідає: “сотню” – йому заперечують, что він не з”їсть, але він просить про це не турбуватися. Тоді йому приготували сотню більш великих, а в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи тощо. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли потраплять йому пельмені з такою начинкою, але він чудово все з”їв і навіть не скривився”

(А.Ускова “Т.Г.Шевченко в Новопетровском укреплении” в кн.”Воспоминания о Тарасе Шевченко”, К., ИХЛ “Днипро”, 1988). Про цей обід Шевченко записав у “Щоденнику” 11 липня 1857 року: “За обедом было веселе обыкновенного... Отуманенный лестию, я против обыкновения и, разумеется во вред желудку не имел силы отказаться от пельменний. Пельмени были мастерски приготовлены, и я оказал им неложную честь...Воспоминания меня убаюкали, я сладко  заснул...Это все пельмени так наметаморфозили”.

Про новопетрівські пельмені згадує і М.Савичев: “Господар прийняв нас радісно, як добра й до того нудьгуюча людина. Він відразу наказав робити пельмені; їх взялася готувати  ціла команда козаків. Цю їжу,  відому у Східній Росії, запивали не лафітом, а астраханським чихирем,  який набагато кращий за інші, на кталт ярославсько-соболівських, лафітів, тому що він був натуральний... Пельмені...вийшли більш вдалі, ніж вчора, що змусило Шевченка

зізнатися, що пельмені є набагато кращею їжою, ніж вареники його рідної Хохландії. Ці ж пельмені, политі ті чихирем, спонукали нас до сну після обіду”

(Н.Савичев “Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко”. Там само).

Тут слід назвати й міцні напої, якими любив почастуватися Тарас Григорович в гарному товаристві. Це названі вже лафіт (популярне на той час червоне вино) й чихирь, ром (який любив поет додавати до чаю), джаксон (повість “Художник”), ликер (повість “Блинецы”), різні наливкики: вистоялка, слив’янка, вишнівка (повість“Наймичка”), лимонівка,  “семибратная кровь”, англійський портер “Браунстут Берклей Перкенс і компанія” (повість “Прогулка...”), італійське лакріма-крісті, яке пили під макарони і  стофатто (повість “Художник”), джин,  вина херес й мадера (“Щоденник”), горілка, “стуканець”, пиво, мед, квас, шампанське для особливо урочистих подій, про які Шевченко записав у “Щоденнику”: “Выпили последний херес, мадеру и,кажется шампанское, составили проект завтрашнего обеда в Нижнем Новгороде и разошлися спать. Хорошо.” або “Бутылкой шампанського освятили мы святое радостное свидание”. Близькі друзі Шевченка в своїх спогадах зазначали, що він міг випити багато (це йому дозволяла його козацька закваска),  від чого його слов”янська душа ставала більш відкритою до спілкування. Ось як пише про це друг-лікар поета Андрій Козачковський: “Деякі звинувачували його у пияцтві. Двічі, в день його іменин й на весіллі... я бачив його п”яним до того ступеню, в якому доводиться бувати, у таких випадках, і тверезим людям...” (А.Козачковский “Из воспоминаний о Т.Г.Шевченко”. Там само.)

 

 

А ось спогади Ф.Лазаревського: “Випивав він, правда, іноді доволі, але кожна зайва чарка робила його більш розслабленим й надихала, повідомляла більше задушевності й неуявної чарівності. ДУША ЙОГО ЗАВЖДИ ЗНАЛА МІРУ. Чотири рядки, написані ним десь вуглем на стіні пивного закладу, доволі характеризують подібний стан:

Вип”єш першу – стрепенешся,

Вип”єш другу – схаменешся,

Вип”єш третю – в очах сяє,

Думка думку доганяє.

(Ф.Лазаревский “Т.Г.Шевченко в Оренбурге”. Там само).

 

Слід назвати в яких закладах обідав або, як тоді казали в Києві, “столовався”(А.Лазаревський “Встречи с Т.Г.Шевченко в Петербурге”) Шевченко, зокрема в Петербурзі. Це – “у Александра” , “у Смурова”, “Палкин                        трактир”, “у Вольфа”  “у Клея”, “у Бореля” , “у Смирнова” (там поет ласував устрицями (“Щоденник”).

 

Любив Шевченко й овочі: часник, цибулю,огірки (свіжі й солоні), а  особливо  молоду редьку.

Ось запис з “Щоденника”: “Сегодня утром ...я взудмал попробовать ветчины собственного приготовления. Для этого я выпил фундаментальную рюмку

водки, закусил молодой редькой, потом уже приступил к собственному произведению. Ветчина оказалась превосходною, свежею...” М.Бєлозерський у своїх спогадах “Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям раных лиц” писав: “Тарновський розповідав, що, будучі у 1859 р. влітку у Києві, Шевченко зупинявся у Сенчили на Подолі. Приходить студент й застає Шевченка, що їсть редьку; студент хоче облобизати Тараса; Шевченко, посміхаючись, відхиляється: “Бачите, ділом зайнятий”. А от ще один запис з “Щоденника”:

“Кулих, снабдивши меня бумагою, пером и чорнилом, предложил мне с собою пообедать... к обыкновенным щам и каше прибавил кусок жареной баранины, я достал из кармана большой огурец (без этого лакомства я не являюсь в укреплении). А Фиялковский тоже достал из кармана и поставил на стол бутылку с водкой. Непышно, но с апетитом и так искренне-весело мы пообедали, как дай Бог всем добрым людям так каждый день обедать!”

Окремо треба виділити шевченкові характеристики трапези: “увесистый обед”, “лукулловский обед”, “пообедал нараспашку”, “борщом покуртизаним”,  “нелицемерно позавтракал”, “пир”, “пирушка”, “бенкет”, “чернеча вечеря”, “фриштик”.

Неможливо перерахувати в одній  статті всі страви, що згадуються Тарасом Григоровичем у творах, листах та “Щоденнику”: устриці, “кав”яр”(ікра), крес-салат, спаржа, духм”яний “огурешник”, смажена качка з яблуками, гуска, смажена з капустою, порося фаршироване “з бабою”, пиріжки з цибулею та грибами  (“просто геніальні!”), кулічі (що їх так “геніально” готують польки), котлети, баранина, “кебаб”, кренделі, бублики, смажена індичка, курчата, вестфальська ковбаса (особливо з гірчицею), “бефстек”, ростбіф (особливо той, що готував  слуга Карла Брюллова – Лук”ян і який художники називали “лук”янівський ростбіф”), холодна телятина і звичайно ж

сало та домашня ковбаса.

“У тебе, здається,  годується кабан в сажі, - пише поет в листі до Варфоломія Шевченка від 4 грудня 1859 року,- ...пришли мені по пошті 20 фунтів ковбас. Бо я лучче тричі в німця пострижусь і всю пилипівку буду м”ясо їсти, як матиму німецькими ковбасами розговлятися. Та щоб ковбаси були такі самі, як ми з тобою їли на меду у Гната Бондаренка, під яблунею сидячи... Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було!”, а менше, ніж через тиждень, Шевченко вже відповідає на лист свого брата: “За ковбаси і сало спасибі тобі, а як получу та покоштую, то ще раз скажу: спасибі!.. Мені байдуже, що ми вже не ті стали, аби ковбаси не старілися, а з ними і ми помолодіємо...”

Взагалі, Тарас Шевченко дуже любив сам пригощати, особисто дітей і звичайно ж солодощами. “Между прочей публикой, - записує Шевченко в “Щоденнику” 30 вересня 1857 року,-  встретил я на бульваре детей – три девочки и мальчик. Прехорошенькие и резвые дети... Я дошел с ними до кондитерской, купил им сладких пирожков на полтину и познакомился”.

Про пригощання поета дітей цуреками, шоколадом, льодяниками, пиріжками, тістечками, пряниками, печивом, горіхами, бубликами, яблуками, фініками та іншими ласощами є багато спогадів. До нашого часу старожили київської околиці Пріорки зберегають перекази по “дитячий бенькет”, який влаштував

поет, коли квартирував тут під час свого останнього прпебування  у Києві влітку 1859 року.

От як про це пише у своїй статті “Несколько слов о Тарасе Шевченко” С.Крапівіна: “Як його не відмовляли, але в наступну за тим неділю, він побажав улаштувати “знатний” бенькет для всієї навколишньої дітвори, а дітвори було в нього знайомої мало не півсотні. Сам вибрався до міста на ринок і повернувся звідтіль, таки пішки, й так навантажившися великими й малими вузлами та пакунками з різними ласощами та цяцьками, що ледве приплетався до ґаночка, увесь спотілий і запорошений...,проте, веселий і вдоволений з наступного свята...По обіді з”явилася договорена перекупка з ручним візком, в якому були яблука, груші, пряники, бублики та рум”яні “закордонні” булочки,- й бенькет бучно відбувся на вигоні...”   А ось, які гостинці віз додому Марко, герой поеми Шевченка “Наймичка”:

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі – червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав”яру з Дону...

 

Окремо зупинимося  на каві та чаї.   Кавою  Тарас Шевченко захопився в Академії мистецтв. Кава піднімала тонус й підтримувала працездатність студентів-художників. Читаємо в повісті “Музыкант”: “...великолепной терассе, украшенной столами с чайными приборами и несколькими пузатыми самоварами и кофейниками. Не успел я кончить вторую чашку светло-коричневого суропа со сливками, как грянул вальс”. “На небольшом круглом столике,- пише Шевченко в повісті “Прогулка с удовольствием...”,-она поместила все: и кофейник, и кофейничек, и кипяченые сливки в миниатюрных

горшочках, и булки, и булочки, и сухари, и сухарики, и, наконец, две большие черные сигары и зажигательные спички”.

Кава згадується і в повісті “Близнецы”: “...он переправился через Днепр до восхода солнца, а в Бровары приехал к тому самому часу, как туркеня-смотрительша нраздувала в сенях на очаге огонь для кофейника. Выпивши за умеренную цену стакан кофе и взявши, тоже за умеренную цену, бутылочку броварського ликеру (изобретение той же туркени-смотрительши)...”

Цінність такого напою, як чай, Шевченко оцінив на засланні, де була дуже погана вода й часто відбувалися розлади травлення ( від кумису теж). Ось як розповідає про це герой повісті “Близнецы”: “Трое суток мы не снимали шинелей... До колодцев еще оставалось верст десять... Жара была нестерпимая. Никогда в жизни я не чувствовал такой страшной жажды, и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды, как сегодня. Отряд, посылаемый вперед для расчистки колодцев, почему-то не нашел их, и мы пришли на гнилую солено-горько-кислую воду. А в добавок ее в рот нельзя взять, не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками. Тут-то я вспомнил подарок моего карабутацкого друга, и, благодаря его догадливости, я с помощью лимона выпил стакан чаю.  Ничем так быстро не утолишь жажды, как горячим чаем вприкуску. Только тот почувствует всю цену сему китайському продукту, кому пришлося хоть раз пройти эту киргизскую Сахару.”

Справді, чай з лимоном на засланні – це була велика розкіш (“Щоденник”). Як гарний профілактичний засіб від простуди Шевченко любив й часто вживав чай з ромом. “...на огромном серебряном подносе,- пише Шевченко у  повісті  “Прогулка...”- чай в стаканах и ром в реповидном зеленом графине не миниатюрного размера”. Друзі жартували, що Тарас пив не чай с ромом, а ром з чаєм. Взагалі, в традиціях того часу були чаювання просто неба, на лоні природи. Про таке київське чаювання на річці Почайні пише Феофан Лебединцев у своїх спогадах “Мимолетное знакомство мое с Т.Г.Шевченком и мои об нем воспоминания”: “Компания была небольшая;                                                                             собрались люди близкие; пили чай,  расположившись  на траве, и вели беседу о прелестях киевской природы и Украйны вообще...”

Незадовго до смерті Тараса Шевченка відвідав Микола Лєсков. Він описав  у своїх спогадах “Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко”  зустріч з поетом у його   помешканні, яке вразило письменника: “... в ногах у біля ліжка інший, самий простий столик, на якому завжди стоя графін з водою, рукомийник і скромний чайний прибор”. За півгодини до смерті Тарас Григорович випив свою останню склянку чаю зі сливками (спогади А.Лазаревського “Последний день жизни Т.Г.Шевченко).

Все своє життя Тарас Григорович їв з чужого посуду, пив з “казенних” склянок та чашок, а серед описаних після смерті Шевченка  речей були срібна чайна   ложечка , “три кастрюли и самовар старой формы” (А.Благовещенский

“Шевченко в Петербурге (1858-1861)”).

 

 

Провідний науковий працівник Національного музею Тараса Шевченка ЄРМОЛЕНКО   ЮЛІЯ

Читати 6457 разів