Потім в кімнату зайшла мама, аби мене підбадьорити і показую скляний бабусин глечик, зовсім новий, який вона знайшла на горищі. Він гарної форми, але без малюнку і дуже не примітний. Мама запропонувала мені його розмалювати і подавати у ньому узвар до святкового столу.
Я тільки його побачила, то точно знала, що буду малювати. Господи, як же я хотіла його розмалювати. Але мені потрібні були ще шість скляних стаканів, бо я хотіла зробити цілісінький сервіз для узвару.
Зовсім випадково, у мами знайшовся новий набір із шести скляних стаканів і нові акрилові фарби для малювання і новий пензлик. Зовсім випадково…
Якби ви знали, як я ще з дитинства, люблю оці мамині ,завчасно сплановані, експромти. Сьогодні цей експромт, знову зробив мене щасливою, бо я миттєво зроблю всі домашні завдання, аби швидше почати розмальовувати сервіз. Я добре пам’ятаю, як у мене свербіли руки і радісно стукало серце,бо я хотіла намалювати…
Аби ви могли зрозуміти оту мою дитячу радість і бажання розмалювати скляний бабусин глечик я мушу дещо вам розповісти те, що ніколи нікому, крім батьків, ще не розповідала.
Я народилася у Києві, неподалік від парку «Березовий гай», що на Пріорці. У цьому парку , на розі вулиці Вишгородській і Білицькій знаходиться стара хатинка в якій колись жив цілих два тижні Тарас Григорович Шевченко. Де він працював, зустрічався з художниками, поетами, гуляв та відпочивав. А зараз це музей в якому ще й досі живе невмирущий дух Кобзаря.
То цей парк і цю хатинку, вірніше, дві хатинки я пам’ятаю стільки, скільки пам’ятаю себе. Вони були завжди у моєму житті. Сюди, у парк ми завжди ходили гуляти з мамою. Ми гуляли у парку біля старезного дубу, якому майже 300 років, милувалися старими хатинками ,збирали листя і цілющі трави або просто відпочивали та набралися сил і енергії. Ми ходили гуляти до хатинок, бо ще моя бабуся Марія, водила сюди гуляти мою маму, коли та була маленькою. Це вже була така наша сімейна традиція.
Той парк, то особливе місце в Києві. Коли стоїш біля хатинки, зовсім не відчуваєш, що ти у великому місті. Тут час неначе зупинився навічно. Особливу енергетику цього місця відчувають усі, хто тільки сюди приходить. Ця енергетика просто вражає, полонить та вже ніколи не відпускає.
В парку ми гуляли часто, а от всередину хатинки - музею я вперше потрапила коли мені було п’ять років. В хатинці були старі речі, картини, меблі і щось незбагненне, чому я й досі не знайду пояснення та від чого тоді, у мене, п'ятирічної дівчинки, стискалось і щеміло серце. З того часу я завжди пам’ятала про ті самотні хатинки.
Я пам'ятаю, як у дитинстві я думала, що яке то страшне слова «музей», щоб його застосовували до тих самотніх хатинок. Бо в музеї ніхто не живе, а це ж хатинки, і вона напевне сумують у ночі, коли лишаються самі. В них повинно бути щось живе, а не тільки екскурсії.
Тож коли мама запропонувала розписати цей бабусин глечик я точно знала, що намалюю на ньому ті одинокі хатинки, і старезний дуб, який так любив пан Тарас, і вся наша Пріорка, і моя бабуся, і мама і я, і звичайно ялинки, аби ті хатинки теж відчули свято нового року і не були самотні серед цього виру сучасного життя. Я буду дуже старалася бо хотіла малювати те, що так сильно любила.
Тоді ще маленькою, я думала, що можу врятувати цю милу серцю старезну будівлю від безжального, нахабного наступу міської забудови, намалювавши її на старому бабусиному глечику. А що ще я могла для них зробити…
Спочатку я розписувала глечик. Я намалювала на ньому дві хатки, старезний дуб,сніг, що сипле з неба і кучугури снігу на стріхах і землі, луну, ніч і вікна, в котрих палало світло. І, не роздумуючи, я намалювала такий собі тинок біля хатинок, бо хатинки треба оберігати а може їм не тільки самотньо, але й страшно. Я думала, що тим намальованим тиночком я їх зможу захистити. Жодного паркану біля хатин не було, це я вигадала точнісінько, як вигадала ялинки біля хатин, адже який новий рік без ялинки.
Потім я взялася розписувати стакани. Той же сюжет, але я на стаканах малювала вже три або чотири хатинки, бо так хотілося, аби вони були не самотні і у них з’явилося своє товариство, а може й ціле селище.
Я вже закінчила роботу, акрилові фарби швидко висохли і я була готова показати свій доробок мамі. Але мені чогось бракувало у моїй роботі, я так старалася, але сервіз вийшов не зовсім вдалим.
Я добре знала, яке буває відчуття коли дивишся на гарно виконані художні роботи, бо в хорошій роботі завжди є душа, настрій, енергетика і хорошу роботу завжди можна «почути». Розписаний мною сервіз я « не чула». Так, у хатках горіло світло, але там було порожньо, там не було життя і я це відчувала. Я відчувала себе бездарною і нікчемною.
Я ніяк не могла себе опанувати, серце просто краялось і щеміло, а сльози заповнили очі. Від новорічного настрою нічого не лишилося. Я себе ненавиділа, бо я малювала те, що любила,а вийшло наче не любила. Ця вічна боротьба: любові й не любові!
Соромно і страшно показувати мамі роботу,бо вона завжди каже правду. То ж зайшовши у кухню я із слізьми їй все розповіла.
На мій подив,мама сказала, що я зовсім не зіпсувала бабусин глечик і бабусі обов’язково б сподобалось, те що я на ньому намалювала наш улюблений березовий гай, і старезний дуб, і хатки, і навіть паркан і ялинки не зайві, а те що у роботі не відчувається настрою, ну то який може бути настрій у двох самотніх хаток у сніжну новорічну ніч. І що зараз ми поставимо цей сервіз під ялинку, і він з нами буде святкувати Новий рік, а значить і хатки не будуть самотніми і ми будемо усі разом, а це сила.
А потім прийшов батько, і дуже здивувався, про який узвар ми можемо говорити і думати, якщо цей сервіз ну просто витвір мистецтва і музейний експонат, адже в мене вийшов ну просто справжнісінький «портрет хатинок».
А потім мама порадила переглянути альбоми з репродукціями Т.Г.Шевченко. Може щось вигадаю аби « оживити» хатки, адже до Нового року є ще час.
У нас на Пріорці був блошиний ринок, і колись, ще задовго до мого народження мама придбала там 7 том видання « ТАРАС ШЕВЧЕНКО», у двох книгах ,1961 року видання Видавництва Академії Наук УРСР.
На ринку продавали все повне зібрання, але попередній покупець відмовився купувати 7 том , бо там були малюнки Т.Г.Шевченко, а для нього він був тільки поетом, а зовсім не художником і цей том він відмовився купувати, бо він йому був не потрібен. Тож мама викупила ці книги у торговця і була дуже щаслива.
У цих книгах були вміщенні всі, досі відомі твори живопису і графіки, Тараса Шевченко, всього 835 репродукцій з оригінальних творів художника. Я роздивлялася їх безліч разів, і як майбутній художник, в 11 років, могла впевнено сказати Т.Г.Шевченко, для мене, перш за все художник, а потім вже поет. Знаєте, всі кажуть, що Т.Г. Шевченко поет,з цим не посперечаєшся, а для мене, маленької, він був, перш за все, художник, бо я ці книги з репродукціями пана Тараса, точнісінько як і той Березовий гай із тією хатою і дубом, я знала стільки, скільки знала себе.
Прислухаючись до маминої поради я передивлялася репродукції знову і знову і нічогісінько не могла придумати. Тож вирішила, що таки точно поставлю сервіз під ялинку і під бій годинника, опівночі, в Новорічну ніч, я обов’язково загадаю бажання : аби у тих Тарасових хатинах , знову поселилися художники і поети, щоб вони оживили ці самотні будівлі і вселили в них життя, яке я так і не змогла намалювати на сервізі. Я була маленькою і вірила, якщо мої бажання щирі , то обов’язково справдяться.
Я так і зробила, а потім, коли закінчились свята ми сховали сервіз , разом з ялинковими прикрасами, бо на сімейній раді вирішили, що тепер, ті Тарасові хатинки, намальовані на сервізі, буде завжди святкувати з нами Новий рік і їм буде не самотньо, і я завжди, під бій годинника, опівночі, буду загадувати одне й те ж саме для них бажання і врешті воно справдиться.
Ми так і зробили, кожен черговий новий рік ми святкували разом з хатинками, що намальовані на сервізі. І кожен рік я благала для них кращої долі, аби їх облюбували художники, бо Тарас Григорович, для мене,так і лишався перш за все художник.
А потім одного разу, проїжджаючи повз хатинку пана Тараса, я помітила, що її огородили парканом, зовсім не тим тиночком, який я малювала на графині, але це була моя, моя, моя перемога. Мені маленькій, здавалося, що це саме я їх врятувала і що мої мрії починають справджуватись.
А потім я закінчила школу та продовжила навчання, опановуючи графіку та мистецтвознавство.
Я зрозуміла, що для творчих людей треба створити таке середовище, де б вони могли спілкуватися між собою, не важно, хто із них чим займається, скільки їм років, аби вони тільки любили мистецтво і створювали власними руками якісь авторські роботи. Так і виникла ідея створення сайту «Творча країна», бо ніхто в цьому житті не повинен бути самотнім.
Я писала статті, розміщувала коментарі та фотографії, мені допомагала вся родина. Потім я вирішила, що вже час налагоджувати стосунки з музеями, бо саме в музеях є ті знання, про які іноді не знає громада, з цим я стикнулася, вивчаючи мистецтвознавство.
А ще я дуже хотілося зробити щось корисне для студентів Академії, яку я закінчила.
Тоді я знову згадала про той музей « Тарасова хата». Це і музей, і чудовий майданчик для пленеру. Коли я навчалася у Академії, на природі ми малювали не часто, бо у Академії не було для цього відповідних умов. А це було б чудово, об’єднати в єдиний проект і музей і Академію і сайт.
А долі все сталося , як у казковому сні: і співробітники музею і моя рідна Академія підтримала мої наміри і зараз в приміщенні музею, по суботах малюють вихованці Київської дитячої Академії мистецтв на своїх пленерах і в хаті знову запахло фарбами і лунають дитячі голоси.
А, цього річ, на День художника діти Київської дитячої Академії мистецтв влаштували виставку художніх робіт, і започаткували традицію відзначати День художника виставками своїх робіт, тут у Музеї «Хата на Пріорці» у хаті, де колись жив Г.Г.Шевченко під час свого останнього візиту в Україну. Я цьому дуже рада, бо для мене Т.Г.Шевченко, так і лишився перш за все художником, ну а потім , звісно ж славетним поетом.
Скоро Новий рік і у грудні мені виповниться 20 років, і тепер я точно знаю, що моя дитяча мрія почала здійснюватись. «Тарасова хата» тепер ніколи не буде самотньо зустрічати Новий рік , бо в ній поселилося справжнє життя - дитячі роботи, мольберти, фарби,виставки… словом майбутні художники. І для тих дітей, що приходять сюди на пленери, це не тільки музей – це місце спілкування, малювання і студентського життя.
І це справжня історія любові і не любові, в якій перемагає любов.
А бабусин глечик їз стаканами, на яких, ще маленькою, я намалювала самотні хатки я подарую музею, бо він мабуть чарівний нехай він їх оберігає, боронить і здійснює всі їх мрії і бажання.
Зараз грудень 2012року, скоро Новорічні свята, сесія, а я згадала той далекий Новий рік, коли я була ще маленька, бо тепер я точно знаю, що всі бажання, які загадуєш на передодні Нового року завжди збуваються, якщо ти цього дуже хочеш і в це щиро віриш, якщо наміри твої чисті і ти хоч щось у цьому житті робиш, аби твої мрії здійснилася.
Тому цього річ я обов’язково задумаю нове бажання. Я хочу… ой, вибачте, то вже зовсім інша історія і про неї я обов’язково розповім, як тільки вона справдиться.
P.S.
Перечитала написане і замислилась. А який же жанр написаного – це що : оповідання чи спогади, містична історія чи казка ? Мабуть визначу так - «Чистосердечна сповідь мрійливої дівчинки, якій так і забракло сили подорослішати».
А на сервіз та виставки, які влаштовують юні студенти, приходьте подивитися до Меморіального музею "Тарасова хата", що знаходится на розі вулиць Вишгородська та Білецька, за адресою вул.Вишгородська, 5. Там вас завжди чекають і всім дуже раді.
