| 
Вівторок, 04 вересня 2012

Козак Гриць. Останній шлях в Україну. (Григорій Честахівський).

Автор 
Оцініть матеріал!
(7 голосів)

Ім'я  Григорія  Честахівського,  друга Тараса Шевченка, того , що провів його в останню дорогу на Україну і  поховав на Чернечій горі, досить відоме шевченкознавцям, тим, хто докладно знає біографію поета та історію його перепоховання і кожному, хто хоч раз побував у Канівському музеї-заповіднику. У експозиції Національного музею Тараса Шевченка  також експонуються світлини, на яких бачимо  Шевченка  з Честахівським, вони сфотографувались разом у 1858 році.  Він був молодший лиш на 6 років, але виглядає на знімках ще молодшим, на той час йому було 38 років.

Він народився на  Херсонщині, у селі  Нова Прага  Олександрійського повіту ( нині Кіровоградська обл.),  в родині військового поселенця.  Дуже рано він втратив матір.  З дитинства  у хлопця виявилась любов до малювання, він перемальовував  ікони.   Новоросійський та Бессарабський генерал-губернатор граф Воронцов  звернув увагу на талановитого юнака і почав йому покровительствувати. Григорій Честахівський брав участь у  виставці сільських художників, і тут барон Остен-Сакен побачив його твори і командирував його до одного з кантоністських ескадронів, щоб він пройшов там рисувальний курс. Згодом  з”явились і інші меценати та покровителі, зокрема дружина поміщика  Соколова.Григорія відправили  в  Одесу.  Тут він почав розуміти, що таке справжнє мистецтво, копіював твори великих художників. В цей час він написав іконостас для Володимирської церкви Єлисаветграда. Честахівський  все ж розумів, що йому бракує грунтовної художньої освіти,  він рано одружився  з Параскою Максимовою і мав дочку, але у  1841 році  залишив родину,  вирішив поїхати  до  Петербурга,  щоб навчатися живопису. З проханням прийняти  хлопця, якому було вже понад двадцять, що тоді вважалось запізно, звернувся до керівництва Академії і до самого імператора Миколи І барон Остен-Сакен.

 

У столиці, Григорій Честахівський  формально служив кондуктором ІІ класу головного управління військових поселень,  а 7 грудня  був зарахований вільним слухачем   Академії мистецтв. Але через хворобу він зміг реально розпочати навчання у рисувальних класах 15 листопада 1843 року, коли йому було 23 роки, ставши учнем Карла Брюлова, а згодом Федора Бруні. Тут, за його словами він і познайомився з Тарасом Шевченком: «У той час український поет уже закінчував Академію, а я її ще тільки починав... Нас поєднували на чужині селянське походження і українська мова».  Знайомство відбулось у 1844 році,коли поет повернувся з першої подорожі на Україну. Честахівський гарно співав і грав на гітарі, за що Тарас і полюбив його. Він вечорами співав під гітару тужливих українських пісень, Шевченко приєднувався, бо теж був неабияким співаком і знав безліч пісень. Честахівський згадував:  „Він вважав, що я співав серцем, та що мій спів порівняно з тим, як він сам співав.”   Їх знайомство тоді ще не стало справжньою дружбою, бо й не було часу проводити час разом, а у 1845 році Шевченко закінчив Академію і поїхав на Україну. Честахівський ще 9 років  навчався у Академії, загалом він пройшов курс за 12 років. За картину „ Каяття Святого апостола Петра” він отримав у 1854 році звання некласного художника історичного та портретного живопису, атестат, що підтверджує це звання був отриманий 4 вересня 1855 року. Таке ж звання мав і Тарас Шевченко.  У цей час поет був уже далеко на засланні, де продовжував малювати, не зважаючи на сувору заборону.  А ось  Григорій Честахівський  так і  не став великим художником, не залишив помітного сліду в історії живопису, можна сказати навіть, що він відійшов від мистецького шляху. Служив колезьким регістратором у департаменті військових поселень, на кошти якого навчався, згодом відомство було ліквідоване, і Честахівський перейшов до Капітулу російських імператорських і царських орденів, де й працював до свого виходу у відставку. Правда,  як художник, він виконував на замовлення   копії портретів членів царської родини,   генералів, а також копії ікон роботи великих художників.  Але, все ж він більше прислужився українській  культурі тим,  що схилявся перед генієм Тараса, вважав за честь для себе бути поруч з ним в останні роки. Поет називав його просто по-дружньому „ Гриць”.  І саме Честахівському ми завдячуємо тим, що знаємо певні подробиці останніх років його життя,  які не відображені в інших мемуарних джерелах.  Він слухав розповіді Тараса про молоді роки, про перебування на засланні, з ним Тарас ділився своїми думками і планами, це йому він сказав, що хоче бути похованим у Каневі. Він був свідком того, як працював Тарас Шевченко над офортами.  Свої розмови з поетом він переповів у спогадах, що позначені щирістю, відвертістю,  колоритною передачею слів Тараса. Цією мовною колоритністю позначений і список малюнків самого Шевченка та інших мистецьких творів, що залишились у майстерні по смерті поета. Часом описи  виглядають не зовсім достовірними, але справа не в скрупульозній точності, а в тій симпатії, до всього, що робив і говорив Тарас, яка тут прочитується.  Вони мають не лише велике значення з точки зору фактажу, чи документальності, а ще більше нам дають для розуміння феномену Шевченка, митця і людини. Таким є коментар до малюнка

Сільський вид в Україні”, записаний зі слів Шевченка:   „ Це було якраз на великодніх святах, в Яготині, 1844року. Сиджу я і рисую, але чую щось позаду шамотить все ближченько. Підходить і промовило:  „ Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку.” Я оглянувся, бачу з пляшечкою і налило чарочку, частує мене, та, видно таке щире та добряче... Дістає з кишені паски: „ Ось, будь ласка, заїжте святим хлібом...” На акварелі ми бачимо саме цю сцену: і художника, що малює селянське подвір”я, і чоловіка з пляшкою, а з запису дізнаємось, що Шевченко малював у Яготині, можна і дату встановити, Великдень у 1844 році припадав на

Окремі мистецькі речі Григорій Честахівський залишив у себе, зберігав їх довгий час, а потім передав в надійні руки, художнику Опанасу Сластьону та Василю Тарновському. Серед них такі реліквії, як плани та проекти хати,  „ Кобзар” видання 1860 року з автографом: „ Козакові Грицеві Честахівському, Кобзар Тарас”, малярське приладдя, інструменти гравера. Але найголовнішими реліквіями, які зберіг Честахівський є оригінальна посмертна маска поета і та червона китайка, якою була покрита його домовина.  Не випадково саме йому  Петербурзька українська громада доручила виконати високу  місію перевезення тіла Шевченка на Україну,  разом  з одним з братів Лазаревських – Олександром, вони  супроводжували труну з Петербурга до Києва.  Впродовж довгого шляху Честахівський робив зарисовки олівцем, на яких зафіксовані  важливі моменти тих березневих і травневих днів, що стали славними для України і її поета. Усі двадцять замальовок були передані в музей української старовини В. В. Тарновського. Це своєрідний художній літопис подій:  могила на  Смоленському кладовищі з постаттю поета Миколи Курочкіна,  малюнки, на яких бачимо домовину  по дорозі в Україну,  в церкві Різдва, у Каневі .  Він був розпорядником і відповідальним  за  перевезення і похорон і таки настояв на тому, щоб Шевченка поховали у Каневі тоді, коли дехто схилявся до думки, що краще б було поховати його у Києві . Переконав він і троюрідного брата Варфоломія Шевченка поховати поета не біля Успенського собору, а над Дніпром, на Чернечій горі.  Але ще важливіше те, що Честахівський детально описав в листах до Федора Черненка ( маємо їх вісім),  звітуючись перед громадою, всі події і перипетії  весни і літа 1861 року, пов”язані з перевезенням  домовини і перепохованням. Це хвилюючий емоційний літопис, позначений особистістю його автора. Ось один з перших листів: „Федір Іванович і люба громадонько українська. Учора, в середу,  3-го числа Мая, в четверть третього часу, Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю українську ( Орловська- Глухів  на поштовій дорозі), а я став навколішки і тричі уклонився рідній ненці Україні і тричі поцілував її, святу землю од себе і од рідних її дітей, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій.” Він сам вже 18 років не був в Україні.

Листи і спогади Честахівського -  неоціненне джерело для розуміння  того, як влаштовувалась могила, як вона поволі ставала святинею для українців. Поховавши Шевченка, Григорій Честахівський  залишився тут, послав до Петербурга листа, про те що захворів  і зайнявся  упорядкуванням  місця поховання, зводячи  високий курган з допомогою місцевих жителів, селян навколишніх сіл,  що добре пам”ятали приїзд Шевченка до села Пекарів у 1859 році. Вони одразу ж  полюбили Григорія, допомогли йому відшукати ту ділянку землі, на якій поет хотів збудувати хату. Сам Честахівський найкраще оповів про те,  як він організовував  похорон, з якими труднощами стикався,    „ Товариство українців в Петербурзі обрало мене для супроводу тіла Тараса Шевченка і для поховання його на місці, яке він сам обрав . Отримав дозвіл від начальства на 28 днів” Але цих днів, звичайно ж було замало: „ Після поховання, віддавши останню шану покійному ,всі, хто супроводжував з Києва і з інших міст, почали роз”їжджатися, і, коли 12 числа я один, відвідавши могилу й думаючи в останній раз перед від”їздом поклонитися батькові і другові, вийшовши на високу гору, побачив осиротілу могилу, то невимовний сум охопив моє  серце: не хотілося розлучатися з місцем. Де знайшло спокій тіло нашого любого й дорогого Кобзаря, а бажалося закопатися в цій славній землі. Думаю: „ А хто ж насипле над ним високу могилу за його заповітом! Чи не мені спробувати це?”

Він лишається у Каневі, попросивши відпустку на чотири місяці.  І знову пише листи в яких дуже емоційно і зворушливо оповідає   „ любій громадонці українській” як прості люди з Канева та навколишніх сіл, зрозумівши, що значитиме ця могила для нащадків,  прийшли йому на допомогу:  „... всякий люд Божий  од старого до малого... потяглося за мною... на славну Чернечу гору, де Тарасове нове селище... до Батькової могили.”

17 травня канівські дівчата привезли на возі чотириметровий дубовий хрест і цього ж дня Честахівський встановив його.  Незабаром прийшли селяни із сіл Хмільна та Пекарі і  Григорій з великою радістю сповіщає у листі від 3 червня: „ Коли та коли збираю людців та насипаємо нашому дорогому Кобзареві високу могилу, уже висипали з сажень заввишки та вздовж саженів три; могила має вид пірамідки, а в головах голубий окрашений хрест заввишки два сажені.” В листі  від 20 червня 1861 року він ще й замалював могилу, і саме в цьому листі він вперше вжив слова „ Тарасова гора”.  Коли основні роботи були закінчені, уже у серпні на свято пророка Іллі могилу освятили, про що дізнаємось з листа Честахівського:  „ В суботу на Іллю святили Тарасову могилуі правили панахиду. Обідало мира до 400 з половиною, і було для всіх вдоволь. Самі люди понаготовлювали і попривозили...”

Про життя Честахівського у Каневі ми дізнаємось ще й з донесень місцевої адміністрації, для якої його діяльність тут стала кісткою в горлі,  Київському губернатору. Він став своїм для тих людей, яких ми називаємо український народ і про любов до якого  Честахівський писав саме  там,  у Каневі, бо це, справді була його перша зустріч з ним:  „... если бы меня призвал Христос и сказал – положи одну руку на Эвангилие, а другую на свое сердце и произнеси искренно, какое ты чувство питаешь к народу, я ответил бы Христу, что Люблю Его.»

Дуже швидко ця любов була помічена владою, бо селяни вважали Честахівського не лише другом , а й ідейним послідовником Тараса, тим більш, що він читав їм його твори, поширював скромні дешеві видання « Гайдамаки», «Тарасова ніч», « Гамалія», « Тополя» разом з портретами  поета.  А це вже вважалось як крамолою.  У матеріалах жандармського розслідування  відзначається, що Честахівському було надіслано161 примірник творів Шевченка взагалі і 20 примірників «Кобзаря» зокрема. А те, що могила уже стала місцем паломництва дуже непокоїло владу. Ось як повідомляє про це Канівський повітовий предводитель дворянства Київського губернського предводителя: « Тело Шевченка погребено столь торжественно, восторг для него возбужден с таким искусством и такою ревностию, что народ толпами собирался на его могиле; идущие на богомолье в Киев люди приходят здесь, по дороге, как к священному месту: почитают Шевченка как бы народным пророком своим и каждое слово его заветом для народа»

Клопотів у влади вистачало тоді і без могили Шевченка, тим більш, вона не могла збагнути цієї любові, що просто  лякала.  В поліцейських звітах фіксувалися навіть легенди і міфи, пов»язані  з могилою, створені народом.  Григорій Честахівський теж їх записував.  З часом він стає особою, яку не бажано бачити на могилі,  присутність  якої  викликала  таку давно відому тривогу: « Как бы чего не вышло»: « Могила Шевченко служит как бы знаменем соединения людям, порождающим ненависть народа к здешнему дворянству…»,  «При таком положении края жаль, что было разрешено перевезти тело Шевченка в Канев.»

Канівський повітовий предводитель дворянства навіть пропонував розкопати могилу, чи перевезти  домовину з тілом поета в якесь інше місце.

На Григорія Честахівського була заведена справа і поданий рапорт губернатору  « О вредных слухах насчет резни панов, ляхов и жидов, происходящих от действий чиновника Честаховского и распространяемого сочинения Шевченка» Його звинувачували в тому, що він намагається селянам  «внушить … идею малороссийской независимости и свободы» і з 15 липня за ним встановлено нагляд, його просять дати підписку про невиїзд. « Як хочеш залишатися тут, то полізай в тюрму, а не хочеш у тюрму, то забирайся геть звідси. Я з свого боку зробив натяк, що я художник і залишився тільки для того, щоб насипати могилу своєму земляку і улюбленому поетові…»

Київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков викликав Григорія Честахівського на бесіду у Київ і під час своєї  розмови з ним  наказав негайно повернутися до Петербурга:

«Дальнейшее пребывание на могиле не может быть допущено»

Змови, як такої, спеціально організованої , як пояснив Честахівський не було, і губернатор це розумів, але пани боялись Шевченкового слова, і як він  же сказав: „ Не було спокою панам од Тараса живого, нема спочинку їм і од мертвого”

5серпня 1861 року Честахівський дає підписку про те, що виїде і не буде у майбутньому приїздити у Київську губернію.  Оповідаючи про особистість Григорія Честахівського, ми не можемо оминути деяких моментів його особистого життя. В час свого перебування у Каневі Честахівський квартирував  на Сельці , у місцевого рибалки Денисенка мав дочку Марусю, якій тоді було 18 років. Маруся разом з іншими місцевими жителями допомагала Честахівському, варила їжу для робітників, слухала його оповіді про Шевченка, спостерігала, як він розмовляв з селянами, як записував від них пісні, все це їй дуже імпонувало, і вона   закохалася у Гриця, супроводжувала його навіть у Київ  на розмову з губернатором. Вона, як свідок теж давала показання у справі про політичну змову, і так як була неграмотною, то з її слів було зроблено запис російською мовою 29 липня 1861 року. Вона, як уміла , дуже наївно  захищала його, говорила, що від нього ніколи не чула, щоб він розказував селянам про гайдамаччину, чи вітався словами „ здорові були гайдамаки!!!,”  не заставляв нікого з людей носити український одяг.  Цей запис проливає світло на те, про що питали Марусю, і бачимо, що і гайдамаки, і український одяг, і розмови з селянами про поета -  все це стоїть в одному ряду – все розглядається, як злочинні дії. Після допиту самого Честахівського 1 серпня справу було закрито.  8 серпня Честахівський виїхав до Петербурга з Марусею, що була вже з ним, ніби заручена. Але все було не так просто, Честахівський не міг  одружитися, бо був вінчаним і не розведеним. Та й життя в Петербурзі було зовсім іншим, не таким , як влітку у Каневі. Честахівський ввів сою дівчину в коло друзів україно громадівців і вона викликала інтерес, бо була і молодою і гарною, як це бачимо на знімку, де вона стоїть на ввесь зріст, одягнена у вишиванку з намистом і стрічками у довгих .  Такою її згадувала Надія Білозерська, яка зауважила , що Маруся була закохана без пам”яті у свого Грицька.  А той навчав її грамоти, водив на вечори до друзів, але більш нічого не міг їй дати. Марко Вовчок теж знала цю дівчину, і тільки їй, мабуть вона жалілася на свою долю.  Врешті Костомаров, Куліш і Білозерська зібрали гроші, щоб  відправити Марусю у 1864 році на Україну до батька. Українська громада осудила Честахівського, виключила його з своїх рядів, давши його вчинку сурову оцінку.

Він не повернувся до своєї сім”ї на Україну у містечко Мала Прага, де жила його дружина Докія  з дочкою і до кінця життя залишився одиноким. Врешті, з часом історія з Марусею забулася, Честахівського можна було зустріти на  шевченківських панахидах у Петербурзі. Святу пам”ять про Шевченка він беріг все своє життя.  Його долею опікувався Василь Тарновський, і часто запрошував його до себе у Качанівку, куди  Честахівський передав найцінніші реліквії. Щиро вірячи, що в Україні буде створено музей Шевченка він супроводжував передачу цих речей такими словами: „ Як Бог погодить нашій славній любій Україні діждать того часу, що вона збудує у себе національне хранилище-музей, то потужтесь усе оце, що доглядав я після смерті Тараса Григоровича, як святую пам”ять, - і тепер передаю Вам, дорогий козаче, оддайте в те хранилище на вічну пам”ять Кобзаря Тараса. .”

Він не був забутим,  підтримував дружні стосунки з братами Лазаревськими, супроводжував у Гирявку тіло Михайла, для Гирявської церкви намалював ікону Святих Тарасія і Михаїла.   У 1884 році Честахівський їздив за кордон, відвідав Францію, Італію, Іспанію. Він переписувався з Миколою Лисенком, за рік до смерті з ним у Качанівці познайомився Микола Біляшівський.  Помер Честахівський у 1893 році і був спочатку похований у Олександро –Невській лаврі. Василь Тарновський перевіз його домовину у Качанівку, там його перепоховали на території Качанівського парку, над могилою був насипаний високий курган.

Нині список шевченківських речей,  зроблений рукою Честахівського, зберігається в Інституті літератури ім.Тараса Шевченка.  Всі шевченківські малюнки та малюнки самого Честахівського, його альбом ( 115 аркушів)  з начерками, рисунками, записами народних пісень, легенд, приказок  знаходяться у фондах Національного музею Тараса Шевченка. В експозиції також є   знімки Петербурзького фотографа Деньєра , на яких бачимо Честахівського з Тарасом Шевченком і на груповому знімку з Лазаревським та іншими петербурзькими друзями. Маємо ще декілька світлин, на яких бачимо Честахівського, який все-таки позиціонує себе, як художника, з палітрою. Він любив гарно, навіть артистично одягатись, носив довге волосся.  Він також писав і вірші, присвячуючи їх Тарасу Шевченку. Ми хочемо зацитувати ці поезії, може не такі вправні і талановиті з точки зору віршування, але повні щирої любові до тієї людини, якій він їх присвятив, великого поета, другом якого він мав честь себе вважати, схиляючись перед його генієм.

 

Шумить гуде Дніпро широкий,

Хвилю підіймає, воду розливає,

А київська громадонька

Сльози виливає, крізь домовину

Тарасові слово промовляє.

Несуть труну Тарасову,

Червоною китайкою покриту

Та квітками весняними

Поверх труни у головах

Лежить вінок лавровий

А зверх його трохи менший

З колючками вінок терновий,

Під труною йдуть студенти...

Сльози проливають

Та Кобзаря із Києва
У Канів проводжають

Перестала наша тяжка доля
Його устами співати

Осталися сиротами

І діти , і мати.

 

Прощай милий наш ,Кобзарю,

Батьку ти наш дужий

Уже більш не заспіваєш

„ Ой не шуми луже...”

Встань, Кобзарю, встань, Тарасе,

Батьку ти наш, друже

За тобою вся Україна

Зажурилась дуже.

Прокинься ти, наш орле сизий,

Батьку, друже, брате

Бо нікому та без тебе

Нам порадоньки дати.

 

Він дуже добре розумів це, що йому доля послала Тараса Шевченка, і разом з цим ім”ям ввійшло в історію України ім”я Григорія Честахівського, що доклав душі і свого серця для того , щоб вшанувати і прославити місце поховання поета. Він був до цього покликаний згори і вірив у це щиро, писав у листі до невідомого нам поки що адресата: Настане година, коли чистий Розум буде людським законом і розіб”є татарщину... Тоді могила нашого сердешного Тараса засвітить ясним щирим словом по широкій Україні з високої гори Чернечої, як те сонце своїм ясним світом”

 

 

Література.

Письма, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченка, Киевская старина , 1898, №2;

Г. Н. Честаховский. Из воспоминаний Т. Г. Шевченко, Киевская старина , 1895, №2;

Н. Ф. Беляшевский, Рассказы крестьян С. Пекарей о Т. Г. Шевченке, Киевская старина , 1894, №2;  А. М. Лазаревский, Гроб Т. Г. Шевченко в Киеве, Киевская старина,  1894, №2; Володимир Міяковський, Грицько Честахівський, у вид. Хроніка, 2000. Зарубіжне шевченкознавство, К., 2011; Зінаїда Тархан-Береза, Спасибі сиротам багатим, що хрест поставили…, у кн.  Святиня, К., 1998.

Читати 7725 разів