| 
Вівторок, 04 вересня 2012

Учитель малювання. ( Іван Сошенко).

Автор 
Оцініть матеріал!
(8 голосів)

„Симпатична особистість Івана Максимовича

притягувала до нього кожного, хто мав

нагоду пізнати його ближче, а пізнавши

не можна було не полюбити його”

(Михайло Чалий)

 

Черкащина -  шевченків край. Славетне місто Корсунь... Центральний автовокзал, затишний парк на місті колишнього цвинтаря. Каштановою алеєю прямуємо до єдиної могили, що залишилася тут... Кладемо скромний букет й дві цукерки на гранітну плиту з написом “Іван Максимович Сошенко. 1807-1876.”  Тут пішов з життя цей український художник, педагог,  побратим Тараса Шевченка.

 

Коли згадуємо ім”я  Івана Максимовича Сошенка в пам”яті одразу ж спливають рядки автобіографічної повісті Тараса Шевченка “Художник”, в яких оповідається про романтичну зустріч у Літньому саду двох земляків з України – 22-річного кріпака поміщика Енгельгарда та молодого студента Петербурзької Академії мистецтв, родом з Богуслава.

Про життя Івана Максимовича написав книжку педагог-літератор Михайло Корнійович Чалий, колега Сошенка по 2-ій Київській чоловічій гімназії. Ця біографія була написана відразу після смерті художника 1876 року й надрукована 1877 року у Києві в типографії В.Давиденка по вул. Михайлівській. У в ступі до неї, як близький друг, що добре знав життя і характер скромного Сошенка Михайло Корнійович пише: „Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні  його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, покійний завжди був бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки: бідний, наче художник”.

Ніхто з оточення Т.Г.Шевченка не ввійшов так глибоко в нашу свідомість, як його друг та “незабутній благодійник” Іван Максимович Сошенко.

Народився Іван Максимович  Сошенко 15 червня 1807 року на Київщині, в містечку Богуславі над мальовничою скелястою річкою Россю, що протікала за 40 км від шевченкового села Кирилівка. Хлопчиком Тарас бував у Богуславі, виконував доручення священика Григорія Кошиця, у якого наймитував.

Охрестила родина свого первістка в місцевій церкві Святої Покрови Божої матері, про що свідчить запис за № 27 від  2 червня 1807 року богуславської метричної книги: „У богуславського міщанина Максима Сошенка та його дружини Олени новонародженого Іоанна молитовив та хрестив священик Михаїл Ольшанський”.

У Богуславі минули дитячі роки Івана. Так само, як і малий Тарас Шевченко слухав оповіді свого діда Івана про минуле України, про те, що “діялось колись”, Сошенко чув від своїх дідуся й бабусі. Коли йому виповнилося 8 років бабуся почала його навчати грамоти, а потім хлопця віддали (як і Шевченка) “до дяка у науку”. Іван старанно виводив білилами на чорній дошці “польсько-латинські письмена”, виявив  хист до письма та малювання, мав чудову пам”ять, читав Псалтир, був сумлінним й працелюбним. А ще “перший вчитель” (дяк Яків Піроженко) у “вільний” від навчання час доручав хлопцеві красти гусей у сусідів.  “Дяківська наука до того врізалася в пам”ять Івана Максимовича, - розповідає Чалий, - що він у 60 років міг проговорити напам”ять спочатку до кінця любий псалом царя Давида”.

Хлопчик ріс здібним, сумлінним, музично обдарованим, мав феноменальну пам”ять.

Дитячі роки Івана були дуже схожими  з Тарасовим дитинством, з тією лише разючою різницею, що Сошенки змогли уникнути кріпацтва.

Дід І.М. Сошенка - Кіндрат Соха був кожум”якою, мав власний будинок у Богуславі на Лобунській горі та землю під селом Туники, в урочище Кругляк.  Він передав у спадок своєму синові Максиму садибу на Лобунській горі та майно, зобов”язавши сплатити всі борги. Максим Кіндратович виконав батькову волю та не бажаючи перейти в кріпацьку підлеглість до графині О.В.Браницької  (рідної сестри першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельгарда) відцурався від своєї землі та всього майна і виїхав з родиною в Звенигородку.

На 13-му році життя Івана відвезли до Вільшани, де він протягом майже 9-ти років навчався у відомого у тих краях художника-іконописця Степана Степановича Превлоцького. Бабуся Івана Максимовича на правах родички Превлоцького впросила прийняти хлопця на безкоштовне утримання. Сошенкова “наука” була дуже схожа на Шевченкову: “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...” Зрозуміло, Івану довелося не лише вчитися малюванню, а й відробляти свій хліб: пасти телят, палити груби, прибирати.

1828 року, коли Шевченка беруть козачком до панського двору у Вільшані, Сошенко залишає Превлоцького й починає працювати самостійно. Досить вдало виконане замовлення в Мліївську церкву склало йому репутацію вправного іконописця, а зароблені гроші він віддав старому батькові для придбання землі у Звенигородці.

Більш як півтора року прожив Сошенко в с. Матусові у рідного брата свого вчителя - Олександра  Степановича Превлоцького. Потім Іван Максимович переїжджає до Лебедина, де працює над розписами іконостасу для головного престолу у Лебединському чоловічому монастирі (його було скасовано 1846 року). Гарно й  затишно жилося тоді Івану Максимовичу.

Коли Івану Максимовичу виповнилося 24 роки він вже мріяв про власну родину та своє господарство. Проте зустріч із людиною з іншого світу зробила, за словами Михайла Чалого, “рішучій перелом у його житті, відкинула з його душі мрію про родинне вогнище, про затишний будиночок, про простору майстерню з великим вікном на північ...”  Чиновник з Петербурга Рибачков побачив здібності  Сошенка й розповів йому про Академію мистецтв, про скарбниці Ермітажу, про знаменитих художників та скульпторів. “Подорож до Петербурга, - пише Чалий, - була здійснена Іваном Максимовичем у пам”ятний для Росії 1831 рік – час приборкання польського повстання та першої холери”.

 

 

Наприкінці листопада  Сошенко приїхав до Києва, де оселився у зятя

С. С. Превлоцького  І. І. Житницького на Козиному болоті (саме у нього на квартирі 1846 року жив Тарас Шевченко). Приїхав Сошенко до Петербурга за словами Чалого “без копійки”. Молодий художник почав шукати собі роботу, щоб мати можливість оплатити проживання.

Не відразу відчинилися перед Сошенком двері Академії мистецтв. Поволі, користуючись рекомендаційними листами, Іван Максимович був представлений конферанс-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу, покровителю земляків-українців, завдячуючи якому згодом став студентом давно омріяної школи мистецтв.

Цей петербурзький період з історією знайомства двох земляків та викупу Шевченка зі слів самого Сошенка записав М. К. Чалий як у біографічному нарисі про Івана Максимовича, так і в книжці “Жизнь и произведения Тараса Шевченка” (Київ, 1882 рік).

Іван Максимович був дуже щирою й доброю людиною. Художник Аполон Мокрицький писав у своєму “Щоденнику”: “1835 рік 7 листопада... Після обіду був у  класі, з класу покликав до себе  добру людину Сошенка. Хлопець, здається, добрий, зі здібностями та прекрасними почуттями, які ще не зачепив скобель світу. Я запрошую його жити разом, він припав мені до душі з першого разу, ще коли я побачив його в Ермітажі, він сподобався мені”. А вже 1838 року він згадує земляків Івана та Тараса: „Чай пив з парубками Сошенком і Шевченком”.

30 вересня 1838 року рада Академії мистецтв надала Івану Максимовичу звання некласного художника “за портрети з натури, писані олійними фарбами”, а  22 листопада Сошенко одержує атестат про її закінчення. Студентські голодні роки, північний клімат, фізична напруга щоденної роботи підірвали й без того його слабке здоров”я, та й лікарі радили Івану Максимовичу  якнайшвидше змінити клімат.

Незадовго до від”їзду Сошенка на його квартиру у будинок купця Миколи Мосягина переселився Шевченко. З осені 1838 року до лютого 1839 Сошенко й Шевченко мешкають разом. Але спільне життя їхнє не склалося. Різниця у віці, характері, звичках вносила розлад у стосунки, а молода симпатична жінка стала приводом для непорозуміння між друзями, про що пізніше оповідатиме Шевченко у повісті “Художник”. Тарас Григорович переїхав на іншу квартиру, а Іван Максимович ще до літа чекав призначення на службу в Ніжинське повітове училище, де була вакансія вчителя малювання. Перед від”їздом Тарас зайшов попрощатися з ним.

Іван Максимович рушив на Чернігівщину. Ніжин зустрів Сошенка дощами й грязюкою, яка не поступалася Петербурзькому осінньому клімату. Почалася нелегка педагогічна нива молодого вчителя краснопису та малювання з мізерною платнею (4 карбованці на місяць). У Ніжині Іван Максимович прослужив п”ять з половиною років, тут він ще раз зустрівся з Шевченком під час мандрівок поета Україною 1845 року (друзі тоді навіть не могли собі уявити, що не побачать один одного чотирнадцять років). Ніжинський період свого життя Сошенко прожив у скруті. Не маючи можливості займатися справжнім мистецтвом, час від часу підробляв, виконував випадкові замовлення, а у вільні хвилини малював краєвиди, жанрові сцени, портрети з натури.

 

 

У грудні 1845 року Івана Максимовича з Ніжина перевели до Немирівської гімназії. З 1846 по 1856 рік ( майже збігається з періодом десятирічного шевченкового заслання 1847-1857) Сошенко жив у Немирові. Крім офіційної служби, він давав приватні уроки. 1847 року  художник одружився з донькою вчителя музики Марцеліною Тимофіївною Віргінською, з якою познайомився, коли давав їй уроки малювання. У Національному художньому музеї в Києві зберігається “Портрет невідомої”, роботи Івана Сошенка. Безсумнівно, що це портрет його дружини, в яку він був щиро закоханий й прожив з нею до її смерті.

Саме на цей час припадає  знайомство Івана Максимовича з Михайлом Корнійовичем Чалим, колегою по гімназії. Вони стали друзями, а коли Чалого призначили  інспектором 2-ої Київської чоловічої  гімназії, то Михайло Корнійович запропонував Сошенкові переїхати до Києва.

16 липня 1856 року Івана Максимовича Сошенка призначили вчителем малювання 2-ої Київської чоловічої гімназії. На цій посаді він працюватиме до кінця свого життя. Через рік до Києва переїхала його жінка з племінницями „маючи надію  поправити своє здоров”я в університетському місті”. Через шість років тяжко хвора жінка повертається до Немирова. Іван Максимович не може залишити роботу, скромний учитель малювання та каліграфії постійно висилає їй гроші, а Марцеліна Тимофіївна в кожному листі скаржиться на свою хворобу. Останній лист з Немирова Сошенко отримав за два тижні до смерті своєї дружини, яка померла 1863 року. Вони прожили разом 16 років. Іван Максимович, сам слабкий здоров”ям, не зажив у своєму справді щасливому шлюбі дітей, а постійно оплачував рахунки за лікарів та ліки для своєї хворої дружини, маючи з нею надзвичайно теплі та дружні стосунки.

Втративши жінку та видавши племінниць заміж, - пише Чалий,- художник наш залишився один, як палець”.

Київський період в біографії І.М.Сошенка  цікавий тим, що влітку 1859 року він зустрівся у „золотоглавому, садами повитому” місті з Тарасом Шевченком. Це була їх остання зустріч перед від”їздом поета до Петербурга.

Шевченко квартирував у ті спекотні серпневі дні на київській околиці Пріорці. Він охоче бував у свого старого друга Сохи, що мешкав тоді в парафіяльному будинку Стрітенської церкви на Сінній (нині Львівській) площі.

Священником цієї церкви був на той час тесть М. Чалого отець Василь (Панов), через протекцію якого Іван Максимович працював над розписами храму. Саме на квартирі Сошенка відбулося знайомство Шевченка зі своїм майбутнім біографом Михайлом Корнійовичем Чалим. Ані той скромний будинок і садиба з мальовничим краєвидом Подолу, в якому велися дружні розмови, згадувалась петербурзька юність, обговорювалася ідея освіти народу – відкриття недільних шкіл, ані унікальна церква, куди кияни ходили,  щоб поклонитись чудотворній іконі “Всіх скорбящих радість”, не дійшли до наших часів. Зберігся, на щастя, будинок Києво-подільського повітового училища по вулиці Костянтинівській, 9, де за місяць після від”їзду Шевченка з Києва восени 1859 року було відкрито першу в Російській імперії недільну школу. Серед діячів на ниві народної освіти поряд з іменами Миколи Пирогова, Тараса Шевченка, Михайла та Надії Чалих, не останнє місце займає діяльність Івана Максимовича Сошенка – педагога з великим досвідом, психолога, патріота, високоморальної людини. Такими були не всі тогочасні педагоги, тому коли звістка про приїзд Шевченка рознеслася по місту, студенти шукали, де міг бувати Кобзар.

А на Подолі він бував часто і переважно у товаристві Сошенка та Чалого, цієї „київської трійці” останнього Кобзаревого літа на „милій серцю Україні”. Вони заходили до повітового училища, де  працював давній Шевченків друг, художник О.Ф. Сенчило-Стефановський, гуляли вечірнім містом, мандрували мальовничими околицями, ходили відпочивати на Оболонь, варили юшку на березі Дніпра – Іван Максимович був затятим рибалкою – згадували свою молодість, роки навчання в академії, спільних друзів, обговорювали плани на майбутнє. І в той останній прощальний вечір, який влаштували Шевченкові на квартирі педагога І.Д. Юскевича-Красковського, під час смачної вечері, чарівних пісень у виконанні господині, задушевних розмов Сошенко ще не знав, що бачить Тараса востаннє...

А пізніше, вже з Петербурга поет писав листи своїм київським приятелям, надсилав примірники “Кобзаря” і “Букваря Южноруского” для потреб недільних шкіл, передавав вітання всім друзям і знайомим і завжди з нетерпінням чекав листів від “ледачого Сохи”, який дуже не любив їх писати. Разом із листами Шевченко посилав Івану Максимовича свої офорти, а його племінниці „чорнявій Ганнусі” – ноти з українськими піснями. Ці  листи, що дійшли до нас, передають зворушливу атмосферу стосунків, приязного ставлення, піклування й справжнього взаєморозуміння щирих друзів-однодумців. За три місяці до смерті Шевченка Іван Максимович писав йому, що не може похвалитися нічим добрим, крім „службових справ” заради „хліба насущного”, дякував Тарасу Григоровичу, що той прийняв його учня Володимира Орловського й допоміг влаштувати до Академії мистецтв, передавав вітання петербурзьким знайомим. Цікаво, що в цьому листі є дописка, зроблена рукою жінки Івана Максимовича. Марцеліна Тимофіївна засвідчує Шевченкові своє добре ставлення й шкодує, щ їй не довелося познайомитися з ним особисто.

Іван Максимович Сошенко пережив Тараса Шевченка на 15 років.

Зустрічав у травні 1861 року його домовину в Києві. Був присутній на прощальній панахиді у церкві Різдва Христового на Подолі. Разом з Михайлом Чалим супроводжував свого друга в останню путь пароплавом до Чернечої гори у Каневі.

Двадцять останніх років свого життя Іван Максимович прожив у Києві.

Скромний вчитель малювання, сивий та худенький з добрим поглядом ясних очей – таким запам”ятали друзі Сошенка в останні роки його життя. „Людина безмежної доброти” – таким знав друга М. Чалий, який згадував: „Мандруючи вечорами київськими вулицями, він не міг залишатися байдужим до жалібного скиглення щенят або кицьок, без того, щоб не забрати їх до себе на квартиру..., він не міг дивитися на голодного худорлявого собаку  без того, щоб не нагодувати його... Товариство охорони тварин не могло б знайти більш діяльного агента в усій Росії...”   Його любили друзі й сусіди, обожнювали діти та учні, шанували колеги, з ним рахувалося начальство, він користувався великим авторитетом. Усі ці роки він віддано займався педагогічною діяльністю. „Симпатична особистість Івана Максимовича, його палка  любов до мистецтва, душевне ставлення... притягували дітей до „дідуся” – зазначає Чалий.

 

 

 

Уроки краснопису, креслення та малювання  (які за уставом 1871 року ставили лише останніми) були улюбленими для гімназистів. Учні до того захоплювались ними, що стомлені та голодні сиділи до вечора в гімназії разом з Іваном Максимовичем, а у вихідні дні завжди приходили на квартиру до свого улюбленого вчителя за порадами. «Всегда чистенько одетый, любимый и уважаемый людьми» - таким  був Іван Максимович.

А Тарас Шевченко у своїй повісті „Музикант” змальовує портрет Івана Максимовича: „А за толпою школьников, в некотором отдалении, появилась на улице и тощенькая сгорбленная фигура с зонтиком вместо палки в руке”.

Власних дітей в Сошенка не було, але він завжди щиро радів успіхам своїх учнів. Чимало його вихованців стали студентами Петербурзької академії мистецтв (Орловський, Страшинський, Гуйський, Рєпін). Учні листувалися з Іваном Максимовичем і часто з Петербурга він отримував теплі звістки: „не забуду я вас ніколи, мій любий наставнику”, або „радійте за вашого учня, що так щиро любить вас і такий вдячний вам”.

Учні  повідомляли його про мистецьке життя Петербурга, яким цікавився Іван Максимович. Він регулярно бував на всіх київських художніх виставках, в оточенні своїх гімназистів та студентів відвідував по кілька разів кожну.

Я певен, - згадує учень І. М. Сошенка В.Хижняков,- що коли ми винесли з гімназії щось порядне у вихованні, то цим ми зобов”язані Івану Максимовичу та небагатьом іншим, що виховали в нас добрі почуття своїм м”яким, співчутливим людським  ставленням за нас”.

Іван Максимович мав особливу  педагогічну здатність збуджувати в своїх вихованцях любов до предмету, а також мав особливий дар відчувати здібності та талант майбутніх художників.

Якщо роботи учнів Івана Максимовича можна побачити в музеях

С.-Петербурга, Москви, Києва, то творів самого Сошенка збереглося зовсім мало: „Продаж сіна на Дніпрі”, „Хлопчики-рибалки”, „Портрет бабусі Чалого”, „Портрет Гудим-Левкович”, „Портрет дружини”, „Пейзаж”, жанрові сценки, начерки академічного періоду. У своїй книжці Михайло Чалий згадує та аналізує твори  Сошенка-іконописця. На жаль, роботи його зникли разом з храмами, які він розписував. Ті картини художника, що залишилися, переконують нас в тому, що Іван Максимович дуже серйозно ставився до свого покликання, з глибоким внутрішнім чуттям брався за роботу.

На 70-му році життя Сошенко вирішив поїхати відвідати рідні місця. На початку липня 1876 року під час канікул Іван Максимович отримав свою останню відпустку. Пароплавом з Києва він доїхав до Черкас, звідки вирушив до Богуслава, дорогою сильно занедужав та ледве добрався до Корсуня. Родич Тараса Шевченка Варфоломій Григорович Шевченко та його молодша донька, студенти й гімназисти, колишні учні доглядали Сошенка до останніх днів його життя, а місцеві лікарі лікували старого вчителя безкоштовно.

Помер Іван Максимович Сошенко 18 липня (за ст. ст.) 1876 року у Корсуні, де два дні по тому його було поховано на місцевому кладовищі.

Нині ім”я Івана Максимовича Сошенка майже забуте. Лише в маленькій Стрітенській капличці (на місті зруйнованої 1934 року церкви) його поминають в літні дні його народження і смерті. Невеличка громада на чолі з отцем Сергієм (Ткачуком) – настоятелем каплички, мріє не лише про відбудову храму, а й про створення при ньому кімнати-музея художника, київського педагога, знакової постаті у долі Кобзаря.

 

 

За вікном ХХІ століття, вулицями Києва, „міста, якого вже немає”, ходять інші люди, з іншими обличчями, в іншому одязі… Ми сідаємо у тролейбус

№ 18, на табличці якого написано „Майдан Незалежності – вулиця Сошенка – площа Шевченка”, і їдемо тим шляхом, що ним понад півтора століття тому йшов пішки Тарас Шевченко зі своїм „незабутнім благодійником” і другом-земляком Іваном Сошенком: площа Козине болото (хто думав тоді про головний Майдан міста!), де друзі заходили у фотоател”є Івана Гудовського, Андріївський узвіз, Контрактова площа, повітове училище, а далі  Куренівка та Пріорка – мальовничі київські околиці з квітучими садами, пишними дачами…

Сучасна площа Шевченка була частиною знаменитої дачі Кинь-Грусть – облишимо сумувати за минулим, намагаймося його не забувати…

Народний художник, іконописець, педагог, щира та добра людина – певно з усіма чеснотами життя призначило  Івану Максимовичу  виконати особливу місію – доля привела Сошенка у далекому чужому Петербурзі до хлопця-земляка, сироти-кріпака, щоб  допомогти йому зробити перший крок до свободи, яка відкрила Шевченкові шлях у вічність.

Талановитий художник і прогресивний педагог, він був насамперед Людиною з великої літери, а в славі своїй залишився таким самим тихим та скромним як і в житті.

Читати 6336 разів